Самозвучні (ідіофони) – це музичні інструменти, джерелом звука яких є сам корпус або його частина. Ці інструменти виготовляються з однорідного звучного матеріалу – дерева, каменю, металу тощо.

Самозвучні є найдавнішими і найпростішими музичними інструментами. Їх попередниками були кам'яні, кістяні, дерев'яні знаряддя епохи палеоліту – давнього кам'яного віку (80 тис. – 13 тис. років тому), які слугували людям для подачі сигналів одночасного об'єднання зусиль під час різних трудових процесів.

На початку XX ст. в с. Мезин Чернігівської області археологи відкрили стародавнє поселення пізньопалеолітичної культури, яка отримала назву мезинської й існувала 20 тис. років тому. Окрім великої кількості речей побутового вжитку у поселенні виявлено комплекс предметів музичного призначення стаціонарного типу (лопатка, стегно, таз, дві щелепи і фрагмент черепа мамонта), а також рухомий звуковий інструментарій (колотушка, молоток і "шумовий браслет"). Такий висновок зроблено внаслідок ґрунтовного комплексного дослідження археологічних знахідок ученими різних галузей науки.

На думку дослідників, стегно мамонта використовувалося в горизонтальному положенні подібно до сучасного ксилофона, а череп – як барабан. За колотушку правив бивень мамонта і молоток із рогу північного оленя [30, с. 19].

Серед музичних інструментів мезинської культури своєрідною цінністю є набірний браслет, який складається з ізольованих одна від одної пластин, вирізаних із бивня мамонта. Браслет покритий меандровим і зигзагоподібним візерунком, виконаним у гравірувальній техніці. Цей "шумовий браслет" був також своєрідним інструментом типу кастаньєт і застосовувався у танцювальному мистецтві [2].

Учені припускають, що на цих звукових знаряддях "грали" одночасно шість–сім осіб, і їхня "музика" була частиною певних церемоній, ритуалів, мала певний мисливсько-магічний зміст.

Український археолог С. Бібіков доводить також належність великого фрагмента нижньої частини лопатки мамонта з палеолітичного поселення на Волині (Городок II) до стародавнього звукового знаряддя.

У житті людей самозвучні інструменти виконували різноманітні функції. Вони були сигнальними знаряддями. Ударом у дошку, рейку, дзвін повідомляли про повінь, пожежу або інше стихійне лихо, збирали людей для оголошення певних указів, різних повідомлень. У військовому побуті ці речі використовувалися для зв'язку та подачі сигналів.

Об'єктом культових обрядів були й залишаються великі дзвони, а невеликі дзвіночки, калатала, деркачі, бубончики, тріскачки функціонували як обереги. Люди вірили в магічну силу створюваних грою на цих інструментах шумових ефектів, здатних наблизити прихід весни, залякати нечисту силу, врятувати від наврочення худобу, а свою оселю чи все село – від недуги.

Ідіофони є тими музичними інструментами, які слугують яскравим свідченням того, що музика виникла в процесі трудової діяльності, а музичні інструменти – з речей побутового вжитку.

У наш час в Україні деякі з ідіофонів використовуються в музичному побуті, найчастіше – у фольклорних народно-інструментальних ансамблях. Окремі з них, будучи модернізованими, з'являються епізодично в аматорських і професійних ансамблях та оркестрах народних інструментів.

Ударні ідіофони – це самозвучні інструменти, звук у яких видобувається ударом предмета об предмет, окремої деталі об корпус або при струшуванні чи обертанні звучного знаряддя. До них належать тарілки, било, підкова, трикутник, деркач, дзвони, калатало, торохкало, брязкальця, бубончик, деркач, рубель з качалкою.

Фрикційні ідіофони (від лат. frictio – тертя) визначаються як такі, звук у яких видобувається тертям всього корпусу або його частини. До них належить кукурудзяна скрипка.

Тарілки – ударний музичний інструмент, який здавна побутував у Єгипті, Китаї, Японії, Бірмі. Дослідники, посилаючись на фрески Софійського собору в Києві, стверджують, що тарілки як музичний інструмент відомі в Україні з XI ст., вони використовувалися в інструментальних ансамблях. Учені вважають, що цей інструмент потрапив в Україну в середні віки під час воєн із Туреччиною. Тарілки застосовувалися в полковій музиці Війська Запорізького. З XVIII ст. цей інструмент входив до складу рогових, духових і симфонічних оркестрів.

Тарілки являють собою два металевих диски, посередині кожного є чашоподібна опуклість з отвором для ремінців, за які музикант тримає ці інструменти. Вони бувають різних розмірів: малі, середні і великі, діаметри яких відповідно 250–350, 375–450 і 475–600 мм. За товщиною вони поділяються на тонкі, середні й товсті.

Грають на тарілках, використовуючи різні прийоми, серед яких найбільш поширені швидкий, ковзний та навскісний удари тарілок одна об одну. Музиканти, які грають на тарілках, домагаються від своїх інструментів тонких динамічних відтінків: у них дзвін тарілок може бути прозорим, ніжним на pianissimo та яскравим, емоційним на fortissimo. Розрізняють закритий удар, коли після удару музикант відразу гасить звук тарілок, притуляючи їх до грудей, і відкритий, коли дають можливість відзвучати тарілкам, підіймаючи їх угору чи розводячи в сторони. Такий прийом використовується в оркестрі для підкреслення найбільш кульмінаційних моментів у творі [30, c. 25–26].

У народному музичному побуті тарілки невеликих розмірів використовуються разом із бубном чи барабаном. У першому випадку невеличкі тарілочки діаметру 30–60 мм попарно вмонтовуються в обичайку бубна по всьому її периметру, і вони веселим передзвоном супроводжують кожен удар по шкіряній мембрані колотушкою або рукою. Такі бубни з тарілочками широко використовуються, зокрема, у ансамблях троїстих музик.

У другому випадку одна тарілка кріпиться до обичайки барабана, а вдаряє музикант по ній вільною тарілкою, яку тримає в лівій руці. У правій руці виконавця – колотушка, якою він б'є по шкіряній мембрані. Такий барабан із тарілкою використовується також у невеликих духових оркестрах.

Дримба (варган) є давнім язичково-щипковим інструментом Карпатського регіону. Цей інструмент відомий під різними назвами у багатьох народів світу. Найпоширеніша його назва – варган (від грецького opyavov – органон, тобто інструмент). За іншою версією, варган походить від старослов'янського слова "варги" – уста.

Детальний опис дримби подає сучасний дослідник народного музичного інструментарію Л. Черкаський. Дримба нагадує собою невеличку металеву підківку, кінці якої витягнуті паралельно один одному. Посередині підківки зафіксовано сталевий язичок із загнутим кінчиком. Загальна довжина одноязичкової дримби 30–80 мм, ширина – 30 мм. Такі дримби роблять із залізного, мідного або бронзового прута. Музикант лівою рукою вставляє дримбу в рот, притуляючи до зубів, а правою вдаряє по кінчику язичка, вибиваючи певний ритм. Резонатором є ротова порожнина, і від артикуляції змінюється висота звука. Таким чином, окрім одного основного тону, на який "настроєно" дримбу, утворюються ще кілька обертонів, які розширюють діапазон дримби в межах кварти-сексти [30, с. 48–49]. Це робить можливою гру на дримбі нескладних наспівів, награвань і навіть ритмічних танців. Мелодія дримби супроводжується постійним бурдоном.

На Гуцульщині відома також двоязичкова дримба. Вона має дещо більший розмір порівняно з одноязичковою: довжина 70–100 мм, ширина 40 мм. Наявність двох язичків дає можливість збільшити звукоряд інструмента. У Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва України зберігається такий зразок дримби, який імовірно належав до колекції М. Лисенка [30, с. 48–49].

Періодично дримба використовується у професійному народно-інструментальному виконавстві. Так, у Національному академічному оркестрі народних інструментів України є ансамбль дримбарів, який виступає на концертах колективу.