Перетинкові – це музичні інструменти джерелом звука яких є натягнута перетинка (мембрана): шкіра, міхур, синтетична плівка тощо. Назва мембрана походить від латинського membrane (шкірка, перетинка).

Мембранофони з'явилися після ідіофонів. Мембранні інструменти у вигляді найпримітивніших тамбуринів були найпершими рукотворними інструментами. Люди вірили в могутню силу цих інструментів, обожнювали їх. Вони знайшли своє застосування у танцях, культових обрядах, військовому побуті (передача сигналів, організація війська у походах).

В ударних мембранофонах звук видобувається ударом колотушки, прутика, кулака, руки, долоні. До них належать литаври, барабани, бубни та ін.

У фрикційних мембранофонах звуковидобування відбувається за допомогою тертя. Це тертя може здійснюватися безпосередньо по мембрані, а може бути опосередкованим, коли через центр мембрани проходить стрижень або шнур, чи пучок волосся, і тертям об нього музикант спричиняє вібрацію мембрани. До них належить бугай.

Окремою підгрупою перетинкових є мирлитони, або "наспівні барабани" – інструменти, у яких перетинка приводиться в дію людським голосом – наспівом або мовою. Дослідники зазначають, що "мирлитони не створюють "власних" звуків і не змінюють їхньої висоти, а лише підсилюють людський голос, трансформують його, надаючи нового, характерного забарвлення за допомогою коливань перетинки, якою може бути притулений до гребінця цигарковий папір чи інша тонка вібруюча плівка" [30, c. 53].

У пропонованому посібнику усі мембранофони не можемо детально розглянути, а дамо характеристику лише бубну, барабану, литаврам, бугаю (бербениці).

Арабський учений Аль-Масуді згадує про барабани, литаври, тарілки, дзвіночки, які використовувалися у побуті слов'ян. М. Привалов батьківщиною усіх ударних інструментів вважає Схід, звідти, на думку автора, вони потрапили до Африки, а згодом – до Європи.

В Україні перетинкові інструменти з'явилися в період Київської Русі. На них грали скоморохи, викликаючи гнів церкви, ці інструменти були військовими сигнальними.

Бубон вважають одним із найдавніших ударних музичних інструментів. Слово "бубон" відоме багатьом слов'янським народам як узагальнена назва перетинкового інструмента, бубен у росіян, вевеп – у поляків, вівеп – у чехів, вівоп – у сербів, вевп – у хорватів. Його виникнення відносять до того часу, коли людина мисливством добувала собі їжу. Учені зазначають, що натягнута на дуплисте дерево суха шкіра поступово ставала прототипом мембранних ударних інструментів.

Перші відомості про використання бубна на території України знаходимо у XI ст. в літописі "Повість временних літ". Тут читаємо: "Возьмите сопели, бубны и гусли и ударяйте…" [16, c. 193]. Бубон також використовувався як скомороший інструмент. Він з'явився значно раніше, ніж барабан і литаври, тому у часи Київської Русі був і військовим інструментом; побутували великі бубни, які називалися набатом, і невеликі бубни – бряцала. Бубон був військовим інструментом полкової музики Війська Запорізького. Поруч із цим він використовувався при урочистостях, на похоронах, за допомогою бубна виголошували вироки суду, сповіщали про втечу злочинців. Бубон був незамінним інструментом на весіллі. Усе це свідчить про велику популярність бубна серед українського народу.

Л. Черкаський так описує будову цього інструмента: "Бубон має вузьку дерев'яну, зігнуту у вигляді обруча, обичайку, одна сторона якої обтягнута шкіряною перетинкою (мембраною). Діаметр бубна 400–500 мм, ширина обичайки 60–80 мм. Мембрана кріпиться до обичайки за допомогою гвинтів і гайок (баранчиків). По всьому периметру обичайки роблять 6–8 отворів, у які вмонтовують на дротяних розтяжках (тонких стрижнях) бубончики, парні тарілочки або дзвіночки. Бувають бубни й без цих брязкалець" [30, с. 65].

Під час гри виконавець лівою рукою тримає інструмент, а правою за допомогою невеликої дерев'яної колотушки б'є по мембрані. Часто бубнярі відмовляються від колотушки і б'ють по шкірі кулаком або долонею, іноді пальцями. Залежно від того, по якій частині мембрани ударяє бубняр – у центрі чи біля обичайки – змінюється висота звука.

Барабан – різновид ударних мембранних інструментів. Учені вважають, що слово "барабан" має тюркське походження. Він відомий у всьому світі під назвою тамбур, тамбурин – від італ. tamburo (тамбуро).

Звуковидобування на барабані відбувається ударом дерев'яної колотушки з м'яким наконечником (шкіряним, повстяним) по мембрані. Відомі однобічні барабани (коли лише одна основа циліндричного корпусу обтягнута шкірою) і двобічні. Барабан належить до тих музичних інструментів, що не настроюються. Це темброво-ритмічний інструмент.

Здавна барабан використовується як сигнальний, військовий, обрядовий інструмент, а також інструмент для супроводу маршової чи танцювальної музики. У професійній музиці використовуються великий і малий барабани. Прототипом великого вважають турецький барабан, який на своїй батьківщині використовувався насамперед як військовий інструмент.

Великий барабан має діаметр обичайки 700 мм, ширину – 350 мм. Під час гри на великому барабані його мембрани перебувають у вертикальному положенні. Граючи в поході, барабанщик тримає інструмент на ременях, в інших випадках барабан ставлять на підставку. Звук великого барабана глухий, похмурий при слабкому ударі і могутній, грізний – при сильному. Великий барабан має ще спеціальне пристосування – демпфер (глушитель): усередині барабана до мембрани за допомогою педалі притуляється повстяна чи резинова подушечка, завдяки якій звук стає коротшим, тихішим, м'якшим [30, с. 59–60].

Малий барабан часто називають ще військовим. Л. Черкаський подає наступний опис цього інстумента: "Його діаметр 360 мм, ширина металевої обичайки 200 мм. На відміну від великого барабана, у малому під час гри мембрани перебувають у горизонтальному положенні. Під мембраною малого барабана для тембральних ефектів розміщено чотири–десять і більше струн або м'які спіральні пружини. Спеціальним важелем ці струни (чи пружини) можуть відводитися від мембрани. Грають на малому барабані двома дерев'яними паличками, що мають невеликі потовщення на кінцях. На малому барабані добре звучать як поодинокі удари, так і ефектне тремоло (часті удари обома паличками), поволі переходячи по всьому діапазону від ледве вловимого звука до гучного" [30, с. 65].

Варто зазначити, що саме для української народної музики характерне використання барабана з тарілкою. Він широко застосовується в ансамблях троїстих музик та оркестрах народних інструментів. Барабан із тарілкою рівномірно поширений по всій Україні, але в різних регіонах цей інструмент має різні назви: на Поділлі – бухало, у центральній і східній Україні – барабан, на Гуцульщині – бубон, бубонь, бубень, на Бойківщині – бубон.

Литаври (тулумбас) – ударний мембранний інструмент. Деякі учені вважають, що слово "литаври" походить від грецького "політавреа" і означає багато барабанів. Друга назва цього інструмента має турецьке походження – тулумбас, козаки литаври називали словом "котли".

Литаври широко побутували в Запорізькій Січі. Вони використовувалися як військовий інструмент (для передачі сигналів, наказів), як ударний музичний інструмент у полковій музиці Війська Запорізького, входили до клейнодів Запорізької Січі. Литаври були різних розмірів, у найбільші з цих інструментів били одночасно вісім чоловік. Їх називали набатом і зберігали в Запорізькій Січі. У XVIII ст. литаври увійшли до складу симфонічних оркестрів поміщиків і дворян, зокрема вони входили до складу оркестрів Розумовських, Юсупова, Панчулідзева та ін.

З другої половини XX ст. литаври вводяться в усі професійні народно-інструментальні ансамблі, у самодіяльні та професійні оркестри народних інструментів.

Литаври мають котлоподібний корпус із міді, латуні чи алюмінію, обтягнутий зверху телячою шкірою. Вони належать до мембранних інструментів, які настроюються. Висота звука залежить від сили натягу шкіряної мембрани: чим сильніше натягнута мембрана, тим звук вищий, і навпаки [30, с. 57].

В оркестрах застосовують дві–п'ять і більше литавр, найчастіше – комплект із трьох литавр: великих, середніх і малих. На литаврах можна видобути хроматичний звукоряд. Ноти для литавр пишуться в басовому ключі.

Звуковидобування у литавр відбувається ударом по мембрані дерев'яною колотушкою, на кінці якої закріплена шкіряна, пробкова, губчаста чи повстяна кулька. У литавр великий діапазон сили звука: від ледь вловимого до розкотистого (ppp–fff). Чим нижчий звук, тим він тяжчий, більш тривалий; чим вищий звук, тим він коротший, легший.

Бугай (бербениця) є шнуро-фрикційним музичним інструментом (від італ. frictio – тертя), звуковидобування у нього відбувається тертям пальців по закріпленому в центрі мембрани пучку кінського волосся.

Достеменно невідомо, коли з'явився бугай. Є свідчення, що у XIX ст. бугай як обрядовий інструмент епізодично використовувався в музичному побуті чехів, поляків, молдован, румунів. В Україні він побутував на Гуцульщині, Закарпатті, Тернопільщині, Рівненщині як акомпануючий ансамблевий інструмент. Його називали "цеберко", "бербениха", "бербенятко".

Варто відзначити, що і сьогодні бугай подекуди трапляється на Тернопільщині, Рівненщині та в інших регіонах. Поширенню цього інструмента в Україні сприяє те, що він входить до складу невеликих інструментальних ансамблів професійних колективів, таких як Національний академічний оркестр народних інструментів України, Національна заслужена капела бандуристів України та ін.

Л. Черкаський так описує будову бугая: "Корпусом інструмента є конусоподібна, бокалоподібна або циліндрична діжечка, набрана з вузеньких смерекових клепок (планок), які скріплені між собою дерев'яними (ясеневими) чи металевими обручами. Нижній отвір діжечки може бути закритий смерековим дном, а може бути й просто відкритим. Верхній отвір обтягнуто шкіряною мембраною, що кріпиться обручем. До середини мембрани кріплять пучок волосся з кінського хвоста. Розміри діжечок різноманітні. Невеличкий бугай має висоту корпусу 350–400 мм, діаметр мембрани 180–200 мм. Висота великих інструментів становить 700–900 мм, діаметр 250 мм і більше. Під час гри великий інструмент ставлять на підлогу, граючи ж на малому, один із виконавців його тримає, а інший грає" [30, с. 67–68].

Грають на бугаї, смикаючи з проковзуванням за пучок волосся зволоженими у квасі (пиві) руками. Залежно від того, у якому місці пучка зупиняється рука, змінюється висота звука. Практично видобуваються найбільш стійкі звуки акорду, хоча в сільських ансамблях часто грають і на одній ноті, утримуючи певний темпоритм і вносячи в гру ансамблю народний колорит, елемент гумору [30, с. 68].