Духові музичні інструменти (аерофони) як і ударні, також мають дуже давню історію. Про давність їх побутування свідчать археологічні знахідки епохи палеоліту. Так, у 1950-х рр. біля с. Молодове Кельменецького району на Буковині були знайдені три кроманьйонські флейти, виготовлені з рогу і гомілкової кістки північного оленя.

Спочатку духові інструменти мали для людини прикладне значення – слугували засобом для передачі сигналів у пастухів, мисливців, у війську. До найперших духових інструментів учені відносять роги, порожнисті кістки тварин, раковини молюсків, трубки з очерету. Вони стали основою, на якій створено всі різновиди сучасних духових інструментів.

Перетворення звукових знарядь у музичні інструменти відбулося в епоху неоліту, 3–5 тис. років до н. е., воно пов'язане зі становленням мислення первісної людини, упорядкуванням ритмічного відчуття, осмисленням висотного співвідношення звуків. Важливою причиною для виготовлення музичних інструментів стало усвідомлення залежності висоти звука від довжини трубки звукового знаряддя. Цю залежність коротко формулюють наступним чином: чим довша трубка, тим нижчий звук. Учені зазначають, що на цій основі з'явилася флейта Пана (багатоствольна флейта).

Згодом людина усвідомила, що висота звука залежить не стільки від довжини трубки звукового знаряддя, скільки від висоти повітряного стовпа, який у ній знаходиться. Людина навчилася змінювати висоту повітряного стовпа, зробивши кілька бокових отворів у стволі і закриваючи або відкриваючи пальцями відповідні отвори. Так з'явився принцип ігрових отворів, який пізніше став конструктивною основою духового музичного інструментарію. Отвори з'явилися поступово, спочатку в нижній частині ствола, потім наблизилися до його середини. Дослідники відзначають, що спочатку це були флейти на три, чотири, п'ять отворів [30, с. 190].

Відбувалося й удосконалення механізму звуковидобування. Спочатку це було загострення верхнього кінця трубки, який прорізав струмінь повітря, утворюючи звук. Згодом створили свистковий пристрій. Якщо у відкритій флейті потрібно було з певним зусиллям губ і значним тренуванням направляти повітря на край ствола, то наявність свистка зробила цей процес значно простішим. Описаний принцип звуковидобування і зміни висоти звука зберігся і до нашого часу в усіх різновидах поздовжньої флейти.

Флейтові поділяють на поздовжні і поперечні залежно від того, як тримають інструмент під час гри; за формою інструмента – на судинні, або окариноподібні. До поперечних належить поперечна флейта, усі інші флейтові є поздовжніми. До окариноподібних належать дерев'яні духові, в яких повітря вдувається через свистковий пристрій. До них належать окарини, свистунці (свистульки), що мають форму тварин, пташок тощо.

Флейтові інструменти також поділяються на відкриті (трубка без свистка) і свисткові, які мають свистковий пристрій. До відкритих інструментів належать фрілка, флояра, теленка, зубівка, коса дудка (скосівка), флейта Пана, а до свисткових – сопілка, дводенцівка, ребро.

У язичкових звук утворюється від коливання язичка або тростини, яка буває одинарною чи подвійною. Виконавець бере язичок губами і вдуває повітря, коливаючись від струменя повітря, язичок то відкриває, то закриває отвір. Ці періодичні коливання передаються тому стовпу повітря, який завжди є у трубці, і примушують його звучати. До язичкових інструментів належать волинка, дримба, сурма, ріжок, баян.

В амбушюрних інструментах звук утворюється вібрацією губів за допомогою спеціального мундштука, який нерідко виготовляється з того ж матеріалу, що й інструмент. Групу амбушюрних інструментів складають трембіта, козацька труба, ріг, лігава (труба).

За часом виникнення флейтові духові інструменти є найдавнішими. Тисячолітню давність мають судинні або окариноподібні, що побутували в Україні як дитячі іграшки. Ще в могилі XIV ст., що розкопали біля м. Царева (територія колишньої Сарайської Орди), було знайдено подібні інструменти у вигляді пташок. М. Привалов описав три глиняних свистуни роботи майстрів Полтавської губернії; ці інструменти виготовлені у вигляді фігурок барині, баранчика і півника.

Окарина є різновидністю свистунів. Цей інструмент відомий у багатьох народів світу. У перекладі з італійської слово "окарина" означає гусенятко. Можливо, колись давно італійці помітили деяку зовнішню схожість цього керамічного виробу неправильної форми з гусеням, а могло бути й так, що за тембром звука цього судинного інструмента італійці почули щось на зразок писку гусеняти.

У XIX ст. окарина була поширена у Західній Європі, її можна було придбати в будь-якому музичному магазині разом із інструкцією щодо гри на ній. У Москві до 1918 р. була порцелянова фабрика, на якій виготовляли окарини з ажурними прикрасами у вигляді рослинного орнаменту. Окарини цієї фабрики є і в Україні.

Слід відмітити, що П. Іванов ототожнює зозульку і окарину, а Б. Яремко розрізняє ці два інструменти. Він зазначає, що перший інструмент має форму зозулі, від чого і походить його назва. Зозулька має два–чотири ігрових отвори і свистковий пристрій, який знаходиться у хвостовій частині. Окарина ж має яйцеподібну форму, сім–десять отворів і свистковий пристрій, розташований у поперечному відводі.

Із другої половини XX ст. окарини та зозульки, окрім музичного побуту, почали також використовуватися у професійному народно-інструментальному виконавстві. Так, у концертній програмі Національного академічного оркестру народних інструментів України є цікаві музичні картинки у виконанні ансамблю зозульок, зокрема твори В. Гуцала, А. Іваниша, Д. Демінчука.

Д. Демінчук. Полька. Виконує ансамбль зозуль Національного академічного оркестру народних інструментів України.

Наступний інструмент, який справді займає важливе місце серед флейтових – це сопілка. Вона здавна побутувала у багатьох народів світу. Назва "сопілка" походить від давньослов'янського слова "сопати", "сопіти" (шипіти); звідси "сиплий" – "сопілка", "сиповка". Сопілка та її різновиди відомі й за часів Київської Русі з назвами "сопель", "сопелка", "свирель", "дудка" та ін. У церковних літописах, починаючи з XI ст., ці назви часто фігурують як "диявольські" скомороші атрибути [30, с. 207]. Водночас "сопели" поряд із "трубами" і "сурнами" з давніх-давен були в переліку інструментів руського війська.

Усупереч різним офіційним заборонам грати на сопілці, вона залишалась у всі часи улюбленим народним інструментом. На сопілці любили грати студенти Києво-Могилянської академії, на ній музикували видатні діячі української культури. Існують відомості, що Г. Сковорода ще в домі батька опанував сопілку і свиріль. Він виходив на світанку в гай із сопілкою і зустрічав схід сонця. За деякими свідченнями, він так удосконалив власну сопілку, що міг відтворювати на ній пташиний спів [30, с. 208].

Сопілка та її різновиди побутують у багатьох регіонах України, але мають різні назви, власну технологію виготовлення і певні конструктивні відмінності. На Гуцульщині сопілка називається денцівкою, бо має свисток у вигляді денця, у лемків – сопівкою, на Поділлі та Поліссі – дудкою [30, с. 208]. Традиційна денцівка на п'ять–шість отворів була й залишається найулюбленішим інструментом гуцулів. Це інструмент буднів і свят, на ньому грають "для себе" і "до слухання". На сопілці легко й ефектно виходять різні мелізми: форшлаги, трелі, морденти та ін.

Сопілка – сольний і водночас ансамблевий інструмент, органічно співзвучний зі скрипкою, цимбалами та іншими народними інструментами. Тому вона є одним із провідних інструментів ансамблів троїстих музик, входить до складу оркестрів народних інструментів.

У народно-інструментальній музиці України вона посіла чільне місце, тому сопілку справедливо можна вважати національним інструментом українського народу.

Я. Орлов. Терноватська полька. Виконує ансамбль сопілок Національного академічного оркестру народних інструментів України.

Флояра Різновидом відкритої поздовжньої флейти є флояра (тенорова флейта). Учені вважають, що описана на території України арабським письменником і мандрівником Ібн-Дастою в X ст. флейта, завдовжки у два лікті, була саме флоярою [28, c. 31].

Назви музичних інструментів, подібні до слова "флояра", знаходимо в рукописному словнику кінця XVI ст., упорядкованому С. Соловйовим. У цьому словник в одному ряду перераховуються "сопль, сопель, пищалка, флетня, фуяра, дуда, сурма" та ін.

Кувиці, флейта Пана, ребро є одним із старовинних інструментів, що побутує у багатьох народів світу. Ці інструменти є різновидами багатоствольної флейти. Вони виникли внаслідок поєднання в одному інструменті кількох одноствольних відкритих флейт.

Спочатку трубки в багатоствольних флейтах не лише являли собою набір звуків, потрібних для виконання певної музики, а й вистроювалися в порядку, необхідному для відтворення конкретної мелодії. При повторенні звука повторювалася відповідна трубка, тобто на кожну мелодію виготовлялася окрема багатоствольна флейта. Такі флейти були в деяких племен ще у XVIII cт.

В Україні багатоствольні флейти з'явилася в період Київської Русі під назвами "кувички", "кувікли", "кугікли", "цівниця", "свиріль". У церковних книгах і різних азбуковниках ці назви трапляються аж до XII ст., а в деяких із них є натяк, що ті багатоствольні флейти мали по три цівки (трубки). У словнику П. Беринди (1627) "цевниця" тлумачиться як "свистелка", "флетня", "шаламан". Точного ж визначення цього інструмента у словнику немає. Французький дослідник М. Гатрі у своїй праці "Dissertation sur les antiquites de Rusie" ("Дисертація про російські старожитності") (1795) згадує, що, подорожуючи, бачив в Україні свірєлку і далі описує її як флейту Пана із семи цівок.

Кувиці є одним із найдавніших і найпростіших різновидів багатоствольної флейти. Цей інструмент має дві–п'ять трубок. Кувиці використовувалися в музичному побуті українського народу як обрядовий інструмент, на них грали дівчата і молоді жінки, які ще не мали дітей.

В античній легенді йдеться про те, як бог Пан, що був богом полів і лісів, захисником пастухів, змагався у грі на музичних інструментах з Аполлоном і програв останньому не лише тому, що той був покровителем муз, а й тому, що Аполлон грав, як вважалося, на більш досконалому музичному інструменті – давньогрецькій лірі (кіфарі). З того часу за багатоствольною флейтою закріпилася назва – флейта Пана. Різновидів цієї легенди є багато, але водночас вона свідчить про те, що цей інструмент відомий майже всім народам світу.

Є відомості, що у кургані поблизу с. Скатовка Саратовської області знайдено інструмент типу флейти Пана. Цей інструмент складався з восьми малих кістяних трубок різної довжини та діаметру і побутував, на думку вчених, III тисячоліття до н.е. У 1931 р. Маріупольському могильнику було знайдено сім дудочок із пташиних кісток, які лежали разом, їх відносять до періоду неоліту. Учені вважають, що це багатоствольна флейта типу флейти Пана.

Існують свирілі двох видів: однобічна і двобічна. В однобічній трубки на дерев'яній основі послідовно розміщуються від більшої до меншої. У двобічній свирілі в центрі розташовані найбільші трубки і до обох кінців інструмента вони поступово зменшуються.

Флейта Пана набула великого поширення на Гуцульщині як сольний та ансамблевий інструмент. На Буковині цей інструмент через вплив молдовської музичної культури називають най. Флейта Пана відзначається великими технічними можливостями, тому на цьому інструменті виконують як повільні, так і швидкі мелодії.

Флейта Пана як сольний інструмент часто використовується у професійних ансамблях та оркестрах народних інструментів. Свого часу досить віртуозно на цьому інструменті грали Є. Бобровников, В. Попадюк. Сьогодні блискучими виконавцями на флейті Пана є Г. Агратіна (Київ), М. Маркевич (Дрогобич), І. Федоров (Рівне) та ін.

Серед музикантів особливий попит мають флейти Пана, виготовлені Д. Демінчуком, А. Іванишем, Д. Левицьким. Флейти Пана, які використовують професійні виконавці, найчастіше мають двадцять два стволи, діапазон – від соль малої октави до соль другої октави. Усі стволи настроєні в діатонічному звукоряді, півтони на тих самих стволах видобувають завдяки техніці виконавця. У вертикальному положенні флейти (майже впритул до нижніх зубів) видобувається основний звук. Відвівши трохи нижню частину флейти від себе, музикант отримує звук на півтону нижчий [30, c. 206].

Ребро – це флейти Пана зі свистковими стволами, що поширені на Гуцульщині. На свистковій багатоствольній флейті грав Є. Бобровников, який об'їздив увесь світ, захоплюючи слухачів віртуозністю своєї гри.

М. Скорик. Мелодія. Соліст – народний артист України Георгій Агратіна.

Згодом виникли язичкові (лінгвальні) духові інструменти. Серед них привертає до себе увагу сурма – пряма конічна флейта з подвійною тростиною (подвійним язичком). Сурма знана і як скомороший атрибут, і як військовий сигнальний та козацький закличний інструмент. Його назва зустрічається вже в літературі XII–XIII ст. ("Девгениево деяние") як сурна, що в перекладі з персидської означає "святкова флейта". Сурна поширена у народів Кавказу і Середньої Азії. І хоч ми не маємо автентичних зразків цього інструмента, зроблені за окремими історичними та літературними джерелами реконструкції сурми вказують на її подібність із сурною не лише за зовнішнім виглядом і конструкцією, а й за принципом звукоутворення. Усе це дає ученим підстави для висновку про східне походження сурми.

У Галичині сурма застосовувалася у побуті вівчарів. У перші десятиліття XX ст. сурма як сигнальний інструмент використовувалася в музичному побуті галицьких скаутів (пластунів). Під традиційні сигнальні мелодії навіть наспівували бадьорих пластунських пісень [30, с. 222].

Інколи сурма використовується в аматорській та професійній народно-інструментальній музиці як оркестровий інструмент: у 1950-х рр. вона входила до складу Мельнице-Подільського українського оркестру народних інструментів, знайшла своє застосування в оркестровій групі Українського народного хору імені Г. Г. Верьовки. Як сольний інструмент сурма постійно входить до складу Національного академічного оркестру народних інструментів України.

Ріжок – найдавніший духовий язичковий інструмент. Він побутував на території України з часів Київської Русі і мав назву "шоломія", "шоломая" (від фр. chalumeau – очерет). Є письмові згадки про використання шалмеїв у Києві наприкінці XVI ст. для виконання псалмів.

Найпростішим із шалмеїв є ріжок. У Росії цей інструмент називається жалєйкою через сумний тембр звука, хоча в ріжків переважає гучний крикливий звук. Здебільшого ріжок використовували пастушки для виконання простеньких награвань [30, c. 223].

Спочатку ріжок був і сигнальним, і магічно-ритуальним інструментом, але в другій половині XX ст. ці функції були втрачені. У ріжку використовується одинарна трость, яку виготовляють з очеретини чи з гусячого пера. Інструмент має п'ять–шість ігрових отворів і діатонічний звукоряд. Такі ріжки можна побачити на Житомирщині, Рівненщині, Волині.

Волинка (коза, дуда, дудка, баран, міх, бордюг) – інструмент, відомий багатьом народам. Учені вважають, що вона з'явилася в Індії, згодом потрапила до Європи, на ній грали стародавні греки і римляни. В епоху Середньовіччя волинка була поширена серед пастухів. З XVIII ст. цей інструмент набуває популярності і серед заможних верств населення. З цим пов'язане удосконалення волинки – французькі музичні майстри розширили її діапазон до трьох октав, із дорогоцінних тканин виготовляли міх, позолотою оздоблювали дудочки. Відомі імена волинщиків-віртуозів Батона, Готтетера, Декуто, Дуе, Дюбюіссона, Філідора, Шарпантьє, Шедевіля та інших. Наприкінці XVIII ст. у Франції, коли аристократія стає байдужою до стилю "пастораль" наслідування старовини, зацікавленість волинкою зникає.

Однак у Шотландії, Англії волинка залишається національним інструментом: шотландці і в наш час мають ансамблі волинщиків, які беруть участь у різних урочистостях державного рівня. Цей інструмент також популярний у Південній Європі, особливо в Сицилії, у різних регіонах Румунії і Словаччини.

На думку деяких учених, в Україні волинка з'явилася десь у XVI ст. на Волині і саме звідти і походить назва цього інструмента. Натомість інші дослідники з цим не погоджуються. Вони зазначають, що на українських етнографічних територіях цей термін майже не вживається, і волинка поширилася не з Волині, а її знали ще до XVI ст. в Україні. Відомо, що в Україні волинку використовували у складі інструментальних ансамблів поряд із гудками і сопелями. Згодом вона набула поширення серед пастухів і козаків.

Таким чином, волинка досить широко увійшла в побут українського народу, у XIX–XX ст. вона побутувала у Карпатському регіоні. Там вона мала багато символічних назв: "дуда", "дутка", "коза", "баран", "міх" та ін. Більшість синонімів залежать від того, зі шкіри якої тварини вичинено міх.

На межі другого і третього тисячоліть волинки трапляються в селах Гуцульщини, Бойківщини. Понад три десятиліття в Україні відомий родинний ансамбль волинщиків М. Тафійчука із с. Буковець на Верховині. Виступи цього ансамблю неодноразово передавалися по радіо і телебаченню. Керівник ансамблю знаний на Верховині не лише як вправний музикант, а й майстер волинок, сопілок, ріжків та інших духових інструментів.

В Україні були також спроби використати волинку в професійному народно-інструментальному виконавстві як сольний та ансамблевий інструмент. Так, волинки використовувалися у Буковинському ансамблі пісні і танцю та Українському народному хорі імені Г. Г. Верьовки.

Амбушюрні (мундштукові) духові інструменти. Серед них дамо характеристику трубі. Відомо, що труби як військові і сигнальні інструменти були досить поширеними в античному світі. У Стародавньому Єгипті, Палестині, Греції, Римі використовувалася пряма металева труба, у Китаї були відомі різновиди труб із великим (да-чун-ку) і малим (сяо-чун-ку) розтрубом, які виробляли з бронзи. Арабський вчений Аль-Масуді згадував про труби, які побутували у слов'ян. Слов'янські військові дружини використовували для подачі сигналів натуральний ріг тура. У XII ст. труби все частіше застосовують як військовий інструмент, а роги стають предметом побуту нічних сторожів, мисливців, пастухів. У часи хрестових походів труби були обов'язковим атрибутом для військових начальників і за своєю важливістю прирівнювалися до зброї [30, с. 241].

Уперше на території України про труби згадують у 968 р. За свідченнями літописців, коли печеніги оточили Київ, міське населення трубними сигналами оповістило воїнів воєводи Притича, які стояли на лівому березі Дніпра. Ті посідали у човни і затрубили у відповідь. Печеніги перелякалися великої кількості трубних голосів і, вирішивши, що то князь Святослав прийшов на допомогу, втекли.

Військові труби виготовляли спочатку з дерева, потім комбінували дерев'яний ствол із металевим розтрубом, згодом повністю мідні. Отже, в давнину труби застосовувалися як сигнальні (для передачі сигналу в походах, боях) і ритуальні (під час свят, урочистостей, зустрічі послів) інструменти. Кожен сигнал труби мав відповідне призначення: для військового збору, сідлання коня, виходу в похід тощо. Пізніше труби входили до полкової музики Війська Запорізького, у XVIII ст. труби використовувалися для святкових розваг панства і на весіллях.

У 70–80-х рр. XX ст. окремі майстри ще виготовляли дерев'яні козацькі труби, які входили до складу самодіяльних народних оркестрів. Але в наш час колишню дерев'яну трубу замінила мідна. Вона використовується й у війську як сигнальний інструмент і як інструмент духової музики.

Трембіта є старовинним українським народним духовим інструментом. Учені припускають, що назва "трембіта" походить від слова "трубити". Це дерев'яна натуральна труба без ігрових отворів, що має довжину до чотирьох метрів. Її діапазон охоплює три октави. Інструмент має густий і сильний із валторновим відтінком звук. Її сигнал чути на відстань понад 10 км. У давнину наглядачі, які знаходилися на вершинах гір, могли, ніби по естафеті, один одному спеціальними умовними сигналами сповістити жителів про наближення ворога.

Трембіта знайшла своє застосування в музичному побуті західних регіонів України. Вона є сигнальним і ритуальним інструментом. Трембіта виконує низку важливих функцій, пов'язаних зі споконвічним досвідом гірських жителів, їх побутом.

За допомогою сигналу трембіти старший чабан повідомляє пастухів про полудневе доїння, увечері – збирає розкидані по горах отари, допомагає зорієнтуватися у негоду. Завдяки звукові трембіти підпасичі в густий туман орієнтуються, куди гнати стада, щоб вони не потрапили в прірву і т. ін. [30, с. 244].

Як ритуальний інструмент, трембіта обов'язково використовується в масових урочистостях гуцулів і бойків. Трембітарі повідомляють про весняне свято – вихід на полонини, про наближення колядників, іноді подають старт плотогонам, які сплавляють ліс гірськими ріками, а інколи спеціальною сумною мелодією сповіщають про смерть когось із гірських жителів.

Іноді як епізодичний інструмент трембіта застосовується в народно-оркестровій музиці. Так, вона входила до складу українського народного оркестру клубу "Металіст" м. Харкова, Мельнице-Подільського українського оркестру народних інструментів, Київського оркестру народних інструментів.

Баян – це клавішно-пневматичний інструмент, який належить до групи вільних аерофонів, тобто таких, у яких повітря, що коливається, не обмежене корпусом інструмента. На початку XX ст. він з'являється у музичному побуті, а пізніше – у професійній музиці України.

Учені зазначають, що баян походить від багатоствольних флейт із язичком, що вільно коливається під тиском повітря. Ще 3000 років до н. е. такий інструмент "сіао" був у народів Південної Азії, а в Китаї понад 2500 років до н. е. був відомий "шен". Одним із видів такого інструмента є волинка.

Прообразом відомої нам гармоніки був інструмент, сконструйований у 1822 р. в Берліні німецьким майстром Ф. Бушманом. Спочатку майстер створив інструмент, схожий до губної гармоніки з п'ятнадцятьма голосниками. Згодом він використав міх для нагнітання повітря, розмістивши на одній із його кришок гриф із металевими язичками, на які крізь отвори потрапляло повітря з міху, а на другій – ручку, за яку майстер розтягував міх. Цей інструмент був схожий на розкриту книгу, і на ньому можна було зіграти просту мелодію.

У 1829 р. конструкцію Ф. Бушмана удосконалив віденський майстер К. Деміан. Він виготовив інструмент із двома частинами корпусу, з'єднаними одним міхом: спочатку з однією клавіатурою, а потім – із двома, по п'ять клавіш на кожній. На правій клавіатурі виконуваласяь мелодія, а на лівій музикант видобував акорди для акомпанементу. Цей інструмент отримав назву акордеон. Майстер швидко запатентував інструмент і налагодив його виробництво в багатьох країнах Європи.

У 1891 р. майстер Мірвальд у Баварії виготовив першу хроматичну гармоніку, у якій клавіші правої клавіатури були розташовані у три ряди, а звуки розміщувалися в порядку хроматичної гами і були однакові за висотою на стиснення і розтягання міху. В Італії відбулося удосконалення лівої клавіатури цієї гармоніки, вона була збільшена до 36 клавіш і, крім басів і мажорних тризвуків, з'явилися ще й мінорні. У 90-х рр. XIX ст. така гармоніка стала відомою в Москві.

У цей же період багато майстрів, які працювали над виготовленням гармоніки, називали свої інструменти баянами. Але найбільше сприяв пропаганді цієї назви відомий гармоніст-віртуоз Я. Орлеанський-Титаренко. У 1907 р. на його замовлення петербурзький майстер П. Стерлігов створив хроматичну чотирирядну гармоніку, основний звукоряд у якій розмістив у перших трьох рядах, а четвертий ряд був дублюючим. Суттєво розширена була ліва клавіатура, вона мала баси і готові мажорні, мінорні і домінантсептакорди. Інструмент був добре настроєним і мав приємний тембр.

Учені зазначають, що система правої клавіатури, винайдена Мірвальдом, у поєднанні з системою лівої клавіатури, сформованої П. Стерліговим, створила основу баяна – хроматичної гармоніки, яка стала інструментом не лише аматорів, а й професійних музикантів [30, с. 236].

У 20–30-х рр. XX ст. було налагоджено промислове виробництво баянів. Сфера використання цього інструмента стає значно ширшою. Баян як сольний і ансамблевий інструмент застосовується у професійних та аматорських оркестрах народних інструментів, входить до складу різних народно-інструментальних ансамблів. Створюються однорідні ансамблі та оркестри баяністів. Квартет баяністів Київської філармонії, організований знаменитим баяністом М. Різолем, стає відомим не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Музична промисловість України почала серійний випуск баянів на Житомирській, Кременецькій і Полтавській фабриках. Серед музичних майстрів варто відзначити К. Міщенка (м. Харків), Шевера (м. Нікополь), Грабовського (м. Житомир), Брюхацького (м. Запоріжжя), Фусова, Лук'яненка, Кузовкова (м. Умань).

З другої половини XX ст. починається новий етап у розвитку баяна як високопрофесійного концертного інструмента: у цей час активно створюються багатотемброві та готово-виборні баяни. Перший крок до цього зробив ще український майстер К. Міщенко наприкінці XIX ст. У 1970 р. Ю. Волкович виготовив чотириголосний баян марки "Юпитер", який у 1974 р. отримав Велику золоту медаль і диплом I ступеня на Лейпцизькому ярмарку. Такого типу багатотемброві готово-виборні баяни "Україна" виготовлялися Житомирською фабрикою музичних інструментів.

Удосконалення технічних можливостей інструмента, збагачення його тембральної палітри сприяло підвищенню професійної майстерності баяністів. Якщо у 1930–1940-х рр. на цих інструментах виконували переважно акомпанемент до пісень і танців, то з 1950-х рр. баян стає повноправним концертним інструментом. Сьогодні в репертуарі високопрофесійних баяністів переважають сонати, сюїти, концерти, зокрема твори світової (Й. С. Бах, В. А. Моцарт, А. Вівальді, Ф. Шопен, Ф. Ліст, Р. Шуман, М. Мусоргський, П. Чайковський) та української (М. Лисенко, В. Косенко, Л. Ревуцький та ін.) класики. На баяні чудово звучать як оригінальна музика, фольклор, так і найкращі зразки джазу, сучасного авангарду тощо.
Й. Брамс. Угорський танець №5. Виконує заслужений артист України Павло Фенюк.