Розділ 2

Найближчим до нас у часі вважають виникнення струнних музичних інструментів (хордофонів). Їх прототипом був лук із туго натягненою тятивою. Струнні інструменти також виникли в процесі трудової діяльності людини, але використовувалися вже для задоволення інших – рекреативних, естетичних – потреб суспільства. Струнні інструменти не застосовували ні на полюванні, ні в колективній діяльності, як ударні та духові.

Вони з'явилися значно пізніше від інших груп музичних інструментів, і відбулося це на порівняно вищому етапі історичного розвитку людства.

Дослідники поділяють струнні музичні інструменти за способом звуковидобування на смичкові, щипкові і струнно-ударні.

У смичкових звук виникає шляхом водіння по струнах інструментів смичком, колесом тощо. До них належать скрипка, басоля, контрабас, ліра, козобас (бийкоза).

Звуковидобування у щипкових інструментів відбувається щипком пальців або плектром. Це бандура, ладкова кобза, торбан, гуслі.

У струнно-ударних інструментів звуковидобування відбувається за допомогою удару по струні паличками, до них належать цимбали.

Скрипка. Час виникнення і походження скрипки з'ясувати дуже важко. Є версія, що її батьківщиною був Схід, і що арабські музиканти у VIII ст. завезли в Іспанію смичкові інструменти – ребаб і кеманчу. Водночас, за свідченням деяких дослідників, у Європі у VIII ст. уже був відомий п'ятиструнний смичковий інструмент крота. У X–XVI ст. в Європі також використовувалися смичкові інструменти типів фіделя і ребека. Сфера побутування цих інструментів була досить широка   на них грали мандрівні музиканти, інструменти звучали у придворному середовищі, у церковній практиці. У різних соціальних прошарках, залежно від призначення, застосовувалися певні різновиди фіделя і ребека, які відрізнялися своїм строєм, тембром, особливостями гри.

Сьогодні найбільш поширеною є теорія походження скрипки від середньовічних, головним чином смичкових, інструментів південних слов'ян. Дослідження археологічних розкопок, іконографічних знахідок, інших історичних та літературних джерел красномовно свідчать про безумовний зв'язок скрипки з народним інструментарієм Польщі, України і Білорусі, де ще з XIV ст. трапляється смичковий інструмент "скрипица" з квінтовим строєм без ладів. А прямим попередником скрипки учені вважають старовинні смичкові інструменти віоли, які в загальних рисах схожі зі скрипковими.

Класичний тип скрипки виробився у XV–XVI ст. одночасно в Італії та Франції. Розвиток та удосконалення цього інструмента відбувалися шляхом установлення класичних пропорцій її будови, відбору дерева, пошуків лаку, форми підставки, подовження шийки і грифа.

У другій половині XVI ст. італійський майстер Г. Бартолотті (Гаспар да Сало – від назви міста, у якому народився) почав виготовляти інструменти, зовнішній вигляд яких був близьким до сучасної скрипки. Саме його інструмент визнано зразком класичної скрипки. Учнем і продовжувачем справи Г. Бартолотті став прославлений майстер Дж. П. Маджіні (1580–бл. 1632 або 1640). Його мистецтво ознаменувало найвищий злет скрипкової школи у Бреші. Брешанська школа стала єдиною, яка зуміла зберегти свою славу, конкуруючи з відомою кремонською школою.

Засновником школи скрипкових майстрів у Кремоні став А. Аматі (1520–1580). Майстрам цієї школи вдалося довести форму скрипки до виняткової досконалості і вишуканості, а її звук став близьким до людського голосу. Серед найяскравіших представників кремонської школи   Н. Аматі (1596–1684), А. Гварнері (бл. 1626–1698), А. Страдиварі (Страдиваріус) (бл. 1644–1737). Кожен із них мав власний майстровий почерк, але всі вони в практиці створення смичкових інструментів втілили найважливіші закони музичної акустики, а саме: залежність сили звука та його тембру від деревини, з якої виготовлено інструмент, від параметрів і пропорцій різних частин інструмента, товщини дек та їх рельєфу, форми ефів та їхніх розмірів, висоти обичайки, душки, підставки, об'єму повітря в корпусі, характеру лакового покриття тощо [30, с. 158].

Проте скрипка не відразу здобула популярність у музичному світі. Адже на той час її попередниця віола впевнено зайняла місце традиційного камерного інструмента. Її м'який, приглушений матовий голос відповідав невеликим концертним залам аристократичних салонів, вузькому колу слухачів. Скрипка ж була інструментом істинно народним, її можна було почути у трактирах, на ярмарках, площах. Її сильний, глибокий, насичений, із багатьма тембральними відтінками звук був водночас рухливим, здатним занурювати слухачів у глибину людських почуттів і миттєво змінювати настрій. Тільки завдяки творчості відомих скрипалів, які, вражаючи публіку небаченою технікою гри, розкрили величезні можливості, красу і багатство цього інструмента, скрипка по праву стала царицею музики. У XVII–XVIII ст. такими скрипалями-віртуозами були А. Кореллі, Ф. Джемініані, П. Локателлі, пізніше – геніальний Н. Паганіні (1782–1840). Велике значення для розвитку скрипки мала творчість композитора і скрипаля А. Вівальді, який започаткував жанр концерту для скрипки з оркестром.

У подальшому з розвитком світової музичної культури над створенням смичкових інструментів, зокрема скрипок, окрім італійських, успішно працюють французькі, німецькі, англійські, австрійські майстри, які належать до різних шкіл. У XVIII–XIX ст. створюються також польська, чеська, російська та українська школи.

Учені зазначають, що слово "скрипка" походить від старослов'янського "скрипати", тобто скрипіти. Уперше воно використовується для позначення музичного інструмента в Польщі в 1434 р. Звичайно, ця назва стосувалася тоді ще випадкового і примітивного скрипкоподібного інструмента.

Досі не з'ясованим залишається питання щодо появи скрипки в Україні. А. Іваницький вважає, що скрипка потрапила в Україну у XVI–XVII ст. із Західної Європи.

На теренах України скрипка набула великого поширення. Тут без цього інструмента не обходилося жодне свято, весілля. Скрипка входила до складу полкової музики Війська Запорізького, на ній супроводжували вертепне видовище та ін. У музичному побуті скрипка використовувалася не лише як акомпануючий інструмент до пісень чи танців, також на ній виконували музику для слухання.

Усе вищевикладене спонукає нас до висновку, що завдяки своєму неповторному прекрасному звуку і безмежним технічним можливостям скрипка поряд з іншими народними інструментами посіла у музичному побуті українського народу одне з перших місць. Вона стала загальнонаціональним народним інструментом, який широко побутує на Гуцульщині, Бойківщині, Буковині, Західному Поділлі, Поліссі, у Карпатському регіоні.

Варто відмітити, що сьогодні в народно-інструментальній музиці використовуються скрипки класичного зразка, виготовлені народними або професійними майстрами. Серед українських майстрів, що досягли значних успіхів у виготовленні класичних скрипок – Т. Підгорний, Л. Мар'яненко, Л. Добрянський, Ф. Драпій-Драпіковський, С. Коваль, І. Гейман, О. Доможиров, А. Шапран, І. Любченко та ін.

У 1990-х рр. при Всеукраїнській музичній спілці на правах секції створено Асоціацію майстрів-художників із виготовлення смичкових музичних інструментів, яку очолює скрипаль і музичний майстер Флоріан Юр'єв. Асоціація вирішує проблеми музичних майстрів, проводить всеукраїнські конкурси, її майстри є активними учасниками міжнародних конкурсів смичкових майстрів.

Найбільшого розвитку скрипкова музика досягла у творчості відомих гуцульських народних професійних музикантів XX ст. – скрипалів школи Гавеця   Могура, братів Прилипчанів (Путильщина), Д. Копича, В. Халупа (Рахівщина), Р. Кумлика (Верховина), Д. Отинюка, В. Грицюка (Косівщина), В. Вольвена (Наддвірнянщина) та багатьох інших [30, с. 163].

Скрипка входить до складу професійних і аматорських ансамблів та оркестрів народних інструментів. У мистецьких колективах найчастіше грають скрипалі, які здобули спеціальну музичну освіту в системі навчальних закладів України.

В оркестрах народних інструментів скрипка виконує провідну партію, і це, поруч з іншими важливими факторами, значно збагачує музичну палітру оркестру, надає йому яскравого національного забарвлення, дає змогу виконувати різноманітний народний і класичний репертуар.

В. Гекер. Буковинські козачки. Виконує ансамбль скрипалів Національного академічного оркестру народних інструментів України. Солістка – заслуженa артистка України Діана Агратіна. 

 

Басоля – струнно-смичковий інструмент. Назва "басоля" походить від слова бас, басок – це українська назва баса. Г. Хоткевич вважав, що українці запозичили басолю. З його слів, "прийшла вона до нашого народу мабуть трохи пізніше, ніж скрипка, і була рідшим інструментом (ще й тепер не всюди вживається), особливих змін цей інструмент при переході до України не перетерпів: і формою, і величиною зостався той же…" [29, c. 34]. На думку А. Гуменюка, появу басолі спричинили троїсті музики, на ній в цьому ансамблі виконували виключно партію баса. Отже, басоля застосовувалася тільки в ансамблях троїстих музик і побутувала переважно в західних регіонах України.

Басоля має вигляд великого скрипкоподібного інструмента, вона більша за віолончель, але менша за контрабас. Будова і назви деталей басолі ті ж самі, що у скрипки. Цей інструмент може мати три, чотири струни, у Закарпатті є також п'ятиструнна басоля.

Контрабас – найбільший за розмірами і низький за звучанням струнно-смичковий інструмент. Його попередниками були різні види басових віол да гамба. У XVIII ст. вони використовувалися поряд із контрабасом у симфонічних оркестрах, але поступово контрабас витіснив їх.

Тривалий час контрабаси мали різні розміри, кількість струн і стрій. Італійські майстри А. Аматі, Паоло і П'єтро Маджіні виготовили зразок сучасного чотириструнного контрабаса.

Вітчизняні дослідники не можуть точно встановити коли і як контрабас потрапив в Україну. Відомо лише, що у XVII–XVIII ст. він використовувався у кріпацьких симфонічних оркестрах у маєтках поміщиків. Учені вважають, що контрабаси, як і інші музичні інструменти (особливо смичкові), були завезені в Україну з Італії, Франції, Німеччини. Приблизно у XIX ст. контрабас почав використовуватися в народно-інструментальних ансамблях троїстих музик. Із західних регіонів він поширився по всій території України.

Новим видом народного контрабаса називають козобас (бийкозу). Використання козобаса в народній практиці було пов'язане з ритуалом водіння кози, тобто із зимовим фольклорним циклом, коли по селах ходили гурти колядників і щедрувальників. Він має таку будову: у нижній частині дерев'яної палиці міститься малий барабан, у верхній – маленька мідна тарілка. Через барабан проходить три струни, які опираються об кобилку і фіксуються нагорі. Головка козобаса виготовлена у вигляді голови кози, що зумовлює назву самого інструмента і вказує на зв'язок із народною обрядовістю. Звуковидобування у козобаса відбувається так: виконавець водить смичком по струні, яка не має певної висоти, і б'є кінчиком смичка по тарілці і барабану.

Ліра – старовинний струнний інструмент. Учені вважають, що попередниками ліри були кілька струнних інструментів, які відрізнялися структурою, принципами звуковидобування, тембром. З них найвідомішими є чотири типи ліри.

Перший – старогрецька ліра, зовні подібна до кіфари. Цей струнно-щипковий інструмент був поширений на Близькому Сході, у Греції та Римі.

Другим типом ліри був однострунний смичковий інструмент, який мав грушовидну форму і був подібний до древньослов'янського гудка. Він побутував серед народів Західної Європи.

Третім типом ліри був багатострунний смичковий інструмент, зовні подібний до скрипки. Він набув поширення серед народів Європи у XV–XVIII ст. Відома ціла сім'я лір, що побутувала в той період. До неї входили ліра і ліроне да браччо (сопрано і альт), ліра да гамба (баритон), ліроне перфетта (бас). Ці інструменти мали від п'яти до чотирнадцяти надгрифних струн і одну-дві бурдонні.

Четвертим типом ліри була колісна ліра – струнний інструмент, походження та розвиток якого розглянемо у нашому посібнику.

Учені стверджують, що колісна ліра з'явилася у Західній Європі у VIII–X ст. Інструмент мав три струни, вісім клавішів та колесо замість смичка і використовувався в музичному побуті багатьох європейських країн. Після XV ст. колісну ліру поступово витісняють досконаліші смичкові ліри, однак у народі інструмент продовжує побутувати. У XVIII ст. зацікавленість лірою знову зростає, це пов'язано з виникненням нового стилю під назвою "пастораль", яким передбачено стилізацію міського побуту і мистецтва під народний, сільський побут, смаки. У цей період французькі музичні майстри Батон Старший, П'єр і Жан Лув'є, Делон, Ламбер, Нансі, Барк працюють над удосконаленням інструмента і виготовляють ліру, що мала діапазон до двох октав і хроматичний звукоряд.

Питання щодо появи ліри в Україні є досить суперечливим. А. Новосельський, Д. Ревуцький, М. Фіндейзен вважали, що ліра з'явилася в Україні на початку XVII ст. із Заходу і отримала тут назву "риля" або "риле". На думку А. Бабія, ліра потрапила до Європи зі Сходу через Візантію, там її знали під назвою "organistrum", а в Україну вона прийшла через Польщу у XVI ст. М. Привалов із приводу появи ліри в Україні стверджує, що в кінці XV – на поч. XVI ст. вона була занесена до Польщі з Італії придворними музикантами польських королів, а з Польщі ліра у XVI ст. потрапила в Україну, де згодом набула значного поширення. А. Гуменюк припускає, що в першій половині XVII ст. ліру занесли в Україну з Франції козаки, які були учасниками фландрської війни. Єдине, що можна точно стверджувати, це те, що ліра завжди використовувалась у музичному побуті українського народу. Вона була поширена серед бродячих професійних музикантів, багато з яких були незрячими.

Репертуар лірників складали переважно канти і псальми. Та, варто зауважити, що мистецтво лірників не було таким популярним серед народу, як мистецтво кобзарів, останнє завжди затіняло його.

Кобза – струнно-щипковий інструмент. Щодо виникнення цього інструмента і появи його в Україні до цього часу тривають дискусії, на це питання учені не можуть знайти єдино правильну відповідь. З огляду на вищевикладене, варто розглянути декілька позицій фахівців.

Перші відомості про струнно-щипкові музичні інструменти містять свідчення іноземних істориків, письменників, мандрівників. Так, арабський письменник Ахмед Ібн Фадлан свідчить про існування струнних інструментів у слов'ян у X ст. Він називає згаданий музичний інструмент лютнею [6, c. 98]. Абу-Алі Ібн Даст у праці "Книга дорогоцінних скарбів" (перша половина X ст.) згадує музичний інструмент, який мав вісім струн. Дослідники вважають, що саме ці інструменти передували появі кобзи.

Перші згадки про побутування кобзи серед українського народу датуються 1584 р. Польський письменник Б. Папроцький, описуючи вправність козаків зазначав, що вони також співали і грали на кобзах. На думку М. Привалова, цей інструмент в Україну занесли козаки у XVI ст. із Польщі, де кобза почала втрачати свою популярність серед заможних верств населення і вживалася тільки у народному побуті.

Дослідники цікавляться народними картинами XVII–XVIII ст., що мають назву "мамаї". На них зображені козаки, які сидять на землі і тримають у руках струнно-щипковий музичний інструмент. Такі інструменти на різних картинах відрізняються між собою тільки за формою.

Із картин також видно, що ранішня кобза мала довгу вузьку ручку, невелику кількість струн (три–чотири), овальний продовгуватий корпус, на грифі – лади. Далі інструмент еволюціонував у напрямку збільшення кількості струн, розширення й одночасного укорочення грифа й округлення корпусу.

Із другої половини XVIII ст., на картинах стають помітними, крім струн на грифі, ще й струни на корпусі (приструнки). Збільшення кількості цих струн спричинило зникнення ладів на грифі, тобто, змінилася будова інструмента, його стрій і спосіб гри. Це дало підстави О. Фамінцину, Ф. Колессі, Л. Черкаському стверджувати, що старовинну кобзу витіснила і замінила собою бандура.

Слід зазначити, що інструменти з приструнками в деяких джерелах значаться як бандури, причому, одні дослідники стверджують, що кобза була попередницею бандури, другі вважають, що кобза і бандура – це назви одного і того ж інструмента, треті припускають, що існували кобзи двох різновидів.

Л. Черкаський, досліджуючи походження та еволюцію цього інструмента, розглядає давню кобзу, яка побутувала в Україні від XV до першої половини XVIII ст. і новітню кобзу, що виникла і сформувалася поза іноетнічними впливами в Україні як національний інструмент билинно-думної традиції (від другої половини XVIII ст.).

Останнім зразком української кобзи дослідники вважають інструмент О. Вересая. Такий інструмент побутував в Україні протягом ста років. Ця кобза мала шість струн на грифі і шість приструнків. Зараз кобза О. Вересая зберігається в одному з музеїв Санкт-Петербурга. У другій половині XIX ст. кобза в Україні вийшла з ужитку, її витіснила багатострунна бандура.

Cлід відмітити, що наприкінці XX ст. авторитетні музиканти, фольклористи, музичні майстри, повернувшись до витоків автентичного кобзарства, почали відроджувати і його інструментарій. Завзяті дослідники самобутнього українського інструментарію, серед яких музикант-поліінструменталіст В. Кушпет, фольклорист М. Хай, музичний майстер, керівник Київсько-Ірпінського кобзарського цеху М. Будник не лише науково обґрунтували концепцію автохтонної української кобзи, а й організували їх виготовлення в Києві, Ірпені, Харкові, Переяславі-Хмельницькому за зразком Вересаєвої кобзи.

Хора стакато. Виконує Академічний оркестр народної та  популярної музики Національної радіокомпанії України. Соло на ладковій кобзі – заслужений артист України Юрій Яценко.

Бандура – струнно-щипковий інструмент. Навколо питання походження бандури, її назви точилися постійні суперечки. Так, О. Фамінцин вважав, що бандура є "винаходом" Д. Розе, вона виникла в Англії 1561 р., звідти поширилася по Західній Європі, дійшла до Польщі, а звідти – до України.

Г. Хоткевич заперечував твердження О. Фамінцина про запозичення українцями англійської бандори. На його думку, "англійська бандора зовсім не обходила Західної Європи" [29, c. 93]. У кожній країні побутували свої інструменти, які мали подібну назву: "французька mandore, іспанська bandurria, італійська pandora, німецька Bandore…" [29, c. 93]. Дослідник вважав, що до кобзи додали приструнки і так утворився новий інструмент із назвою "бандура". Він зазначав: "<…> Бандура є чисто український винахід. Ніде й ні від кого українці цього інструмента не позичали, а вигадали для себе самі" [29, c. 101].

Л. Черкаський, посилаючись на польські джерела, згадує про українського бандуриста Чурила, який був у списку музикантів польських королівських капел за 1500 р. Відповідно, дослідник також заперечує версію щодо винаходу бандури англійцями і запозичення цього інструмента з Європи.

Спробуємо визначити, коли вперше з'явилася бандура в Україні. І. Шрамко вважає, що бандура-кобза належить до найдавнішого у світі культу Змії з багатотисячолітньою традицією. Її зображення є на золотій пластинці зі скіфського поховання біля с. Сахнівка на Херсонщині. Дослідники стверджують, що бандура побутувала в Київській Русі ще до прийняття християнства.

Л. Черкаський щодо походження первинної бандури в Україні віддає перевагу версії М. Прокопенка, за якою прототипом бандури був давній нащадок пан тура – інструмента, що побутував ще в третьому тисячолітті до н. е. у шумерів. Цей інструмент і його назва потрапили до України шляхом багатовікових контактів із кавказькими народами і на тлі української музичної культури, її усталеного струнного щипкового (гусельного) інструментарію і характерної для українців билинно-думної традиції зазнали поступових серйозних конструктивних змін, унаслідок чого виникли власні українські національні інструменти, що не мають аналогів у світовій музичній культурі.

О. Фамінцин вважає, що у XVI–XVII ст. із Польщі в Україну потрапили західноєвропейські музичні інструменти пандора і теорба, які набули там поширення під назвами "бандура" і "торбан". Відомо, що у Польщі на бандурі грали українці, бандуру називали козацькою лютнею, а бандуриста – козаком (українцем). На початку XVIII ст. українські бандуристи також були при російському царському дворі й у палацах вельмож. Отже, українських бандуристів визнавала вишукана публіка Польщі й Росії, і в Україні ці музиканти та їхні інструменти були дуже популярними. Про це свідчить Височайший указ від 1738 р. про створення в Україні (м. Глухів) невеликої музичної школи для поповнення придворного хору і оркестру. Згідно з цим указом серед інших музикантів готували й бандуристів.

Відомо, що бандура була улюбленим інструментом козаків. У Запорізькій Січі існували хори, оркестри, рапсоди-бандуристи. Репертуар бандуристів був різноманітним: це думи, історичні, жартівливі пісні, пісні до танцю. Бандуристи офіційно входили до складу Війська Запорізького і разом із довбишами, сурмачами, трубачами виконували козацьку військову музику.

Я. Штелін вказував на велике поширення бандури в Україні у середині XVIII cт., відзначав музичну обдарованість українських бандуристів і їхню веселу вдачу. У XIX ст. бандуристи були в Україні у маєтках польських поміщиків. Отже, у XVII–XIX ст. бандура набула найбільшого поширення серед українського народу.

Отже, хоча щодо появи бандури в Україні є багато різних думок, і це питання досі залишається невирішеним, не викликає сумнівів той факт, що бандура з давнини органічно вплелася в музичний побут нашого народу. Саме український народ із його багатою культурою витворив шляхом удосконалення власний національний інструмент – бандуру, яка не має аналогів у світі.

Р. Гриньків. Веснянка. Виконує заслужений артист України Володимир Войт.

Домра – струнно-щипковий народний інструмент. Домра відома слов’янським племенам ще в докиївську добу. Перші відомості про інструмент під назвою «домра» знаходимо в документах ХVІ ст. Зображення старовинної домри ХVІ–ХVІІ століть свідчать про її використання в ансамблях з іншими інструментами. Важливу роль у розвитку домри відіграли скоморохи – мандрівні музиканти, співаки, танцюристи, актори. Вони були виконавцями світського і народного мистецтва, учасниками різних обрядових дійств, весіль та інших родинних свят. Багато скоморохів служили у князів і бояр. До складу їх ансамблів входили струнні інструменти (гуслі, домри, гудки), до яких додавались волинки, ріжки, бубни. Отже, скомороство відіграло позитивну роль у розвитку народно-інструментальної музики загалом і домрового мистецтва зокрема.

Водночас, слід відзначити, що розвиток української музичної культури протягом багатьох століть відбувався у світлі розвитку співочого начала – це пов’язано з діяльністю православної церкви, відправи якої будувалися виключно на вокальній музиці. Служителі християнського культу жорстоко переслідували творців і носіїв народно-інструментальної музики, яка широко побутувала в народному і князівсько-дружинному середовищах. Згодом держава також почала забороняти мистецтво скоморохів. Яскравим прикладом цього було підписання у 1648 р. царем Олексієм Михайловичем Указу «Об исправлении нравов и уничтожении суеверий», згідно з яким «все гудебные инструменты» в Москві були зібрані, вивезені в болото і там спалені. Повне знищення народного інструментарію завершилось у 1672 р. Безперечно, що в цей час зникає і домрове музикування.

І лише в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. зростаючий інтерес інтелігентного кола музикантів до старовинного народного музичного інструментарію призвів до відродження та створення досконалішої конструкції домри. У 1896 р. російським музикантом, сподвижником у сфері народного мистецтва В. Андрєєвим у співдружності з музичним майстром С. Налімовим була створена триструнна домра квартового строю за зразком в’ятської балалайки.

Поряд із триструнною домрою в 1908 р. за ініціативою диригента Г. Любимова у співдружності з майстром С.Буровим була виготовлена чотириструнна домра квінтового строю що мала однаковий зі скрипкою стрій. Вона набула популярності в Україні на початку ХХ ст. Гастрольні поїздки домрово-балалаєчного Великоруського оркестру В. Андрєєва та подібних йому колективів по містах України створили передумови для появи цих інструментів не тільки серед аматорів, але й в професійному музикуванні; почалося викладання гри на домрі в музичних школах, училищах, вузах; організації численних оркестрів, ансамблів спочатку у великих містах (Харкові, Києві), а згодом на периферії. У 20-х роках ХХ ст. саме такі домрові оркестри отримали популярність в Україні.

У сучасному оркестрі народних інструментів струнно-щипкового типу група оркестрових домр відіграє провідну роль.

Г. Дініку. Румунський весняний хоровод. Виконує заслужена артистка Росії Тамара Вольська.

Балалайка –струнно-щипковий народний інструмент. До цього часу не існує однозначної версії щодо часу виникнення балалайки. За одними припущеннями балалайку вигадали на Русі, за іншими – інструмент запозичили у сусідніх народів (татар чи киргизів).

Перша писемна згадка про балалайку датується 1688 р. – це час правління Петра I. У той період балалайка набула поширення серед селян. Скоморохи співали пісень, грали на балалайках, веселили народ на ярмарках. Тогочасні балалайки дуже відрізнялися між собою за формою і строєм, тому що не існувало єдиного зразка і кожний майстер виготовляв інструмент на свій лад.

Великий внесок у розвиток балалайки здійснив В. Андрєєв. Весною 1886 р. митець разом із петербурзьким скрипковим майстром В. Івановим створив першу концертну балалайку, що мала п’ять ладів, жильні струни, корпус із гірського клена і гриф з чорного дерева. У 1970-х рр. музичний майстер Ф. Пасербський за кресленнями В. Андрєєва виготовляє хроматичну балалайку приму та її різновиди – альт, пікколо, бас, згодом – контрабас. Балалайка набуває звичного для нас вигляду: гриф з металевими ладами, розташованими в хроматичному порядку, кілкова механіка, трикутна форма корпусу. Широко почали використовувати жильні струни, що надавали звучанню м’якого відтінку. Установився стрій, який згодом був названий академічним (мі-мі-ля).

Реконструйована балалайка набуває значного поширення. Майстри починають виготовляти зразки високоякісних концертних інструментів. Поруч із аматорами з’являються солісти-віртуози: В. Андрєєв, Б. Трояновський, блискуча виконавська майстерність яких прославила інструмент як в Росії, так і за її межами.

Як уже було зазначено, до складу сучасного оркестру народних інструментів струнно-щипкового типу входить п’ять різновидів балалайок: прима, секунда, альт, бас і контрабас. Із них лише прима є солюючим, віртуозним інструментом, а інші виконують суто оркестрові функції: секунда і альт виконують акордовий акомпанемент, а бас і контрабас – функцію баса.

Коробейники. Виконують М. Рожков і Г. Міняєв.

 

В описі ґенези та еволюції струнного музичного інструментарію варто розглянути струнно-ударні інструменти. До них належать цимбали – один із найдавніших струнно-ударних інструментів. Цимбалоподібні інструменти поширені в усьому світі. Перше зображення такого інструмента виявлено на ассирійському барельєфі в Куюндеку; учені датують це 3500 р. до н. е. Цимбали були відомі грекам і римлянам (у греків – кинвал, у римлян – cymbalium), в ассірійців і євреїв подібний інструмент називали набель, у китайців – кин, слово "цимбали" відоме чехам, полякам, словенцям, литовцям.

Дослідники сходяться на тому, що саме з Близького Сходу (Сирія, Палестина, Єгипет) цимбали поширилися в Середньовічній Європі, і відбулося це під час хрестових походів, які тривали з кінця XI до другої половини XIII ст. На користь цієї версії говорить і час появи цимбалів у Європі, і їх активне побутування у країнах, по території яких проходили хрестові походи (Югославія, Болгарія, Румунія, Угорщина, Австрія та ін.).

У процесі історичного розвитку цимбали постійно вдосконалювалися. Так, на початку XVIII ст. німецький музикант Гебентштрейн Пантелеон покращив стрій цимбалів і збільшив їхній розмір. У 1874 р. музичний майстер В. Шунда, який працював при угорському дворі, створив концертні цимбали. Вони мали 35 бунтів, хроматичний звукоряд і демпферний пристрій, що було на той час новаторством. Цимбали В. Шунди дійсно були професійним високотехнічним інструментом. Учені відзначають, що саме винахід В. Шунди дав поштовх до використання цимбалів як одного з повноправних концертних музичних інструментів.

Спробуємо з'ясувати, яким чином цимбали з'явилися в Україні. Дослідники стверджують, що причиною цього стали згадані вже хрестові походи у країни Близького Сходу. Вони проходили через території Болгарії, Югославії, Румунії, Угорщини, це спричинило активне поширення інструмента в цих країнах. З Угорщини інструмент потрапив на Закарпаття, а згодом поширився по всій території Правобережної України. Перша документальна згадка про цимбали в Україні датується XVII ст. У словнику, виданому П. Житецьким, слово "цимбали" пояснюється як "бряцало, кимвал, доброгласен". Г. Хоткевич зазначає, що цимбали побутували на Гуцульщині й Волині у складі ансамблю троїстих музик. Власне, з цих регіонів вони і поширилися по всій Україні і зайняли належне їм місце в музичному побуті українського народу. Історик О. Рігельман, описуючи українські народні музичні інструменти, також згадує цимбали у 80-х рр. XVIII ст. М. Лисенко описав селянські цимбали, які побутували на території України в кінці XIX ст.

Варто зазначити, що в Україні цимбали мали різні звукоряди і строї – це залежало від територій, на яких вони побутували і від музики, яку виконували на цьому інструменті. Так, у західних регіонах України використовувалися цимбали з гуцульським і буковинським строєм, вони входили до складу ансамблів троїстих музик. У центральних і східних регіонах цимбали мали стрій фа мажор або соль мажор – це залежало від того, з якими складами бандур вони зіставлялися.

Слід зауважити, що розвиток народно-інструментальної музики в Україні відбувався за регіональним принципом, це безпосередньо стосувалося і народного музичного інструментарію. Приміром, у центральних і східних районах України домінували ліра, кобза, бандура, скрипка. Для західних районів Прикарпаття і Карпат характерне використання трембіти, сопілки, зубівки, флояри, дримби, скрипки, цимбалів.

Усе сказане дає можливість зробити висновок, що протягом багатьох століть на теренах України побутував різноманітний народний музичний інструментарій. У процесі історичного розвитку музичної культури народу він еволюціонував. Становлення духових інструментів проходило шляхом зміни висоти звука (винайдення ігрових отворів) та удосконалення механізму звуковидобування (винайдення свисткового пристрою і мундштука). Еволюція струнних інструментів відбувалася у напрямку підсилення звука, пошуку нових тембрів і розширення звукоряду завдяки збільшенню кількості струн. У подальшому це і створило передумови для об'єднання великої кількості різних народних музичних інструментів у єдине органічне ціле – оркестр народних інструментів.

А. Гайденко. Циганіада. Виконує Національний академічний оркестр народних інструментів України. Соліст – народний артист України Георгій Агратіна.