Становлення народно-оркестрового виконавства неможливо розглядати ізольовано від реконструкції та вдосконалення народного музичного інструментарію, тому що ці явища взаємозумовлені. Створення музичного інструментарію спричинило появу різних інструментальних ансамблів, а згодом – і оркестру народних інструментів, і навпаки: виникнення народного оркестру спонукало до реконструкції, вдосконалення і розвитку народного музичного інструментарію.

Ще на початку XX ст. вітчизняні музичні майстри почали відроджувати ліру, кобзу, бандуру, цимбали. Першим, хто взявся за цю справу, був музичний майстер із Чернігівщини О. Корнієвський – він хроматизував звукоряд бандури. У середині 20-х рр. XX ст. Л. Гайдамака разом із харківським майстром С. Снігирьовим створив оркестрову сім'ю бандур (пікколо, приму, бас), яку використовували в українських народних оркестрах. Дещо згодом за пропозиціями Г. Хоткевича та В. Кабачка майстри Г. Палієвець та В. Домонтович виготовили харківські бандури з елементами хроматизації і демпфером. У 1938 р. відомий український майстер В. Тузиченко виготовив бандуру з повним хроматичним звукорядом приструнків і фортепіанною клавіатурою на басах. Водночас він створив сім'ю бандур – пікколо, приму, альт, бас і контрабас, які згодом використовувалася в українських народних оркестрах. Вітчизняний майстер І. Скляр у 1946 р. удосконалив бандуру київського зразка і тим самим створив досконалий концертний інструмент, на якому можна грати в усіх тональностях. У 1956 р. майстер створив київсько-харківську бандуру, що сприяло раціоналізації виконавських прийомів гри – київської і харківської шкіл. Ця бандура перестроювалася не тільки на приструнках, а і на басах. Наприкінці 1950-х рр. П. Іванов удосконалив бандуру харківського типу. Основою конструкції цього інструмента стала харківська діатонічна бандура роботи С. Снігирьова і схема хроматичного строю київської бандури. Нова удосконалена бандура мала повний хроматичний звукоряд, її конструкція давала можливість рівноцінно грати обома руками і виконувати твори з різною фактурою. Згодом ці бандури увійшли до складу українського оркестру народних інструментів Харківської вечірньої музичної школи.

С. Снігирьов разом із Л. Гайдамакою створив сім'ю лір – сопрано і тенори. Розширенням звукоряду, поліпшенням механіки, тембру, впровадженням елементів хроматизації ліри також займалися І. Абраменко, А. Білоцький, В. Крайко. У 1950 р. І. Скляр сконструював дев'ятиструнну хроматичну ліру, що мала подібну до баянної клавіатуру. В. Зуляк також виготовив ліру на основі опису цього інструмента М. Лисенком. Майстер зберіг загальну будову ліри, але збільшив її розміри, за допомогою двох рядів клавішів хроматизував інструмент і змінив його стрій. Ліра конструкції В. Зуляка входила до складу Мельнице-Подільського українського оркестру народних інструментів. В. Комаренко створив свою конструкцію лір сопрано та баритона, що мали хроматичний звукоряд і використовувалися в українському народному оркестрі с. Наталине.

У 1920-х рр. почали відроджувати ладкові кобзи. У цей період відомий бандурист і диригент Д. Піка грав на ладковій кобзі в Полтавській капелі бандуристів. У 1936 р. Н. Лупич виготовив ладкову кобзу-контрабас, яка мала ладки на грифі і приструнки на корпусі. Вона використовувалася в Київській капелі бандуристів. У 1950-х рр. Ф. Палій і О. Незовибатько створили ладкові кобзи баси і контрабаси, на яких грали в Державній капелі бандуристів України. Та, слід відмітити, що на початковому етапі відродження цих інструментів відбувалося змішування стильових рис ладкової кобзи і бандури, у якої гриф майже втратив свої попередні функції.

У 30–40-х рр. XX ст. С. Снігирьов під керівництвом Л. Гайдамаки виготовив цимбали з хроматичним строєм і діапазоном у дві октави. Наприкінці 1940-х рр. О. Незовибатько створив нову конструкцію хроматичних цимбалів (приму, альт і бас). Із 1951 р. Чернігівська фабрика музичних інструментів виготовила близько 10000 цих інструментів. У 1956 р. В. Зуляк сконструював сім'ю цимбалів (приму, альт, бас), а у 1964 р. – концертні цимбали. У цей самий період І. Скляр виготовив цимбали приму і втору.

У 1960-х рр. В. Зуляк створив сім'ю п'ятиструнних ладкових кобз (мала, середня, велика), що входили до складу Мельнице-Подільського народного оркестру. І. Скляр сконструював три варіанти ладкової кобзи. Перші дві були чотириструнними без приструнків, третя мала дванадцять басів на грифі і три приструнки, що розміщені на другому грифі з ладками.

Мих. Лисенко також сконструював групу кобз (мала, середня, кобза-ритм, велика, басова), які були виготовлені у 1974 р. у Мельнице-Подільських музичних майстернях. Ці інструменти використовувалися і в експериментальному українському камерному оркестрі Рівненського культурно-освітнього факультету Київського інституту культури під керівництвом дослідника.

М. Прокопенко на початку 70-х рр. XX ст. створив акомпануючі кобзи – інструменти, які мали шість і сім струн. Вони були виготовлені за зразком інструмента, зображеного на картині В. Васнєцова "В кружале" (1919). Стрій акомпануючої кобзи майстра відповідає строю семиструнної гітари. У 1980-х рр. у Мельнице-Подільських музичних майстернях і виготовлялися аналогічні шестиструнні кобзи зі строєм класичної гітари.

На основі чотириструнної домри, яку виготовив Г. Любимов у 1908 р., М. Прокопенко сконструював сім'ю оркестрових ладкових кобз: кобзу-приму, альт, тенор, бас і контрабас. Згодом ці інструменти знайшли своє застосування в Київському оркестрі народних інструментів та Оркестрі народних інструментів Державного радіо і телебачення. У 1974 р. оркестрові кобзи конструкції М. Прокопенка виготовляли Мельнице-Подільські музичні майстерні.

З 1967 р. Чернігівська фабрика музичних інструментів стала виготовляти два зразки бандури конструкції І. Скляра: бандуру без перемикання тональностей і хроматичну бандуру з механічним перемиканням тональностей, яка об'єднала виконавські і технічні можливості двох типів інструментів – київського і харківського. Ця бандура була досконалим концертним інструментом, у якому покращилося звучання, збільшилися діапазон і сила звука, ширшими стали технічні можливості.

З 80-х рр. XX ст. Львівська фабрика музичних інструментів "Трембіта" випускала бандури з механізмом перемикання тональностей музичного майстра і педагога В. Герасименка. Цей інструмент, на відміну від бандури І. Скляра, був значно легший, тому що мав не довбаний корпус, а набраний з окремих клепок. Він також оснащений компактним механізмом для перемикання тональностей і відзначався витонченим сріблястим звуком. Слід відмітити, що В. Герасименко сконструював також харківську бандуру з механізмом перемикання тональностей. Тож інструмент, який до цього часу використовувався лише у народному бандурництві, тепер знайшов застосування і в професійній музиці.