Розділ 3

 

Зародження народно-оркестрового жанру на початку XX ст. було спричинене відповідними культурно-історичними умовами. Ще на початку XIX ст. швидко занепадає феодально-кріпосницька система господарювання і прискорюється формування капіталістичних відносин, які активізували суспільний розподіл праці і зумовили потребу у кваліфікованій розумовій праці. Це спричинило появу української національної інтелігенції як окремої соціальної групи, яка сприяла відновленню морально-духовних засад життя народу. Визначними представниками інтелігенції були письменники І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, діячі українського театру М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Саксаганський, М. Садовський; композитори С. Гулак-Артемовський, М. Лисенко, М. Леонтович, С. Людкевич, Я. Степовий, К. Стеценко та ін. Їхня творчість сприяла активізації національно-визвольної боротьби і пробудженню національної свідомості українського народу.

У XIX ст. на теренах України розгорнулося національно-культурне відродження. Зростає зацікавленість до народної пісні, народних музичних інструментів, започатковується збирацька фольклористична діяльність. Вагомий внесок у цю сферу зробили І. Франко, П. Сокальський, П. Демуцький, С. Людкевич.

Особлива роль у процесі відродження національної музичної культури належить видатному композитору, фольклористу, педагогу, музично-громадському діячу М. Лисенку (1842–1912). Протягом свого життя він зібрав, гармонізував і опублікував кілька сотень українських народних пісень. Своїми теоретичними працями про народну пісню і народні музичні інструменти композитор заклав підвалини української наукової фольклористики та інструментознавства.

На хвилі національного відродження виникають національний театр, музика, образотворче мистецтво, переважають національні елементи в архітектурі. Спостерігаємо спалах зацікавленості історією, мовою та культурою українського народу. Так, у 1870-х рр. у Києві було засноване наукове товариство, що мало назву "Південно-Західний відділ Російського географічного товариства". Силами товариства видавалися архівні матеріали, засновувалися музеї, відкривалися бібліотеки, організовувалися цикли лекцій, у яких висвітлювалися різні сторони українського життя й культури. Одним із активних членів цього товариства був М. Лисенко. Саме з його ініціативи на засідання товариства було запрошено кобзаря О. Вересая, який виконував українські думи і пісні, а композитор прочитав реферат "Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних О. Вересаєм".

У кінці XIX ст. відбувається активізація суспільно-політичної діяльності. У Західній Україні виникають національно-культурні товариства "Боян", "Руська бесіда", "Рідна школа", "Просвіта" та інші, діяльність яких сприяла розвитку української культури. Товариства проводили культурно-освітню, економічну і видавничу роботу, організовували аматорські хори, оркестри і театри. Так, у 1894 р. у Львові з ініціативи членів хорового товариства "Боян" було проведено етнографічну виставку, на якій експонувалися українські народні музичні інструменти. Цей захід привертав увагу широких кіл громадськості до народно-інструментального мистецтва.

На початку XX ст. у багатьох містах України розгортають свою діяльність різні музичні гуртки, відкриваються народні будинки і народні аудиторії, у яких відбуваються концерти й вистави, читання й лекції, доступні для широкого загалу.

У цей період зароджується професійна музична освіта. Так, у 1904 р. з ініціативи М. Лисенка в Києві була заснована Музично-драматична школа, яка стала центром спеціальної музичної і театральної освіти. Тут же у 1908 р. було відкрито клас бандури, який очолив відомий український кобзар І. Кучугура-Кучеренко.

Продовжує розвиватися кобзарське мистецтво. Творчі здобутки О. Вересая, А. Шута, М. Кравченка, Ф. Кушнерика, О. Савченка набувають популярності в народі і викликають неабияку зацікавленість у національної інтелігенції. Підтвердженням цьому було проведення 1902 р. в Харкові XII Археологічного з'їзду, на якому велику увагу було приділено кобзарям, лірникам та іншим виконавцям . Провідна роль у проведенні з'їзду належала бандуристу, письменнику, інструментознавцю Г. Хоткевичу (1877–1938). Він виступив на з'їзді як доповідач і як бандурист-виконавець.

У концерті, що був організований для учасників з'їзду, виступили кобзарі, лірники і троїсті музuки (дві скрипки і контрабас). Тут було сольне виконання, дуети, тріо, а на завершення концерту Г. Хоткевич об'єднав усіх народних виконавців в оркестр, до складу якого входили шість кобзарів, три лірники і згаданий нами ансамбль троїстих музuк с. Деркачів. У виконанні колективу прозвучав танцювальний твір "Гречаники". Г. Хоткевич із цього приводу зазначав, що це – "перша спроба об'єднання різнорідних інструментів у одне узгоджене ціле" [17, c. 475]. Згодом згаданий оркестр виступав у Полтаві на Шевченківському вечорі. У складі ансамблю троїстих музuк із Полтави – дві скрипки, дві віолончелі і бубон. Таким чином, Г. Хоткевич перший заклав основи для організації українського оркестру народних інструментів.

Учені вважають, що створений дослідником колектив, побудований на основі ансамблю троїстих музuк, був першим українським народним оркестром. Хоча називати його повною мірою оркестром можна лише умовно (колектив не мав усталеного інструментального складу, сформованих оркестрових груп, репертуару, великих художньо-виражальних можливостей), але спроба Г. Хоткевича об'єднати українські народні інструменти в одне органічне ціле дала поштовх для створення українського народного оркестру.

Поруч із цим у згаданий період виникали самодіяльні та професійні ансамблі та оркестри народних інструментів, що мали різний склад. Так, у 1899 р. при Харківському університеті виник гурток балалаєчників, у Харківському повітовому училищі у 1899–1905 рр. був оркестр балалаєчників, яким керував диригент і композитор В. Катанський (1859–1911). У 1900 р. було створено оркестр балалаєчників Першої чоловічої гімназії, у 1904–1905 рр. такий оркестр організували при Харківському училищі сліпих (керівник – Погорєлов).

У заснуванні перших домрово-балалаєчних оркестрів в Україні слід віддати належне активному пропагандисту народних музичних інструментів, учню В. Катанського В. Комаренку. У 1908 р. він організував домрово-балалаєчний оркестр робітників і службовців заводу "Гельферіх-Саде". У 1909 р. музикант створив домрово-балалаєчний оркестр при Харківському товаристві "Просветительный досуг". У складі колективу налічувалося 30 виконавців, він здійснював активну концертну діяльність. У 1922 р. був організований самодіяльний оркестр народних інструментів при Миколаївському суднобудівному заводі, очолюваний талановитим музикантом М. Маніловим. Колектив характеризувався високим рівнем майстерності, активно гастролював, був відзначений багатьма нагородами. У Сумах, Луганську, Києві – при заводах "Арсенал", "Більшовик", клубі залізничників ім. М. В. Фрунзе теж були створені домрово-балалаєчні оркестри. Згодом вони досягли досить високого рівня майстерності і визнання у сфері самодіяльної художньої творчості.

Поступово у домрово-балалаєчних оркестрах зростав вплив української народно-інструментальної специфіки. Це полягало у введенні до складу оркестрів українських народних інструментів – бандур, цимбалів, сопілок і заміні триструнної домри – чотириструнною. Так, у 20-х рр. XX ст. на околиці Харкова в робітничому клубі залізничної станції Основа був організований самодіяльний оркестр народних інструментів (керівник – Л. Собецький), до складу входили чотириструнні домри квінтового строю, сопілки, бандури.

Були також мандолінні ("неаполітанські") оркестри, основу яких складали мандоліни і гітари, інколи добавлялися концертини. Найвідоміші з мандолінних оркестрів: оркестр м. Кременчука під керівництвом М. Геліса, оркестр клубу "Металіст" у Харкові, що організував Л. Гайдамака, оркестр, яким керував М. Радзієвський, що мав скорочену назву "МІК" (мандоліни і концертини) у Києві.

Важливо відмітити, що істотний вплив на формування народно-оркестрового виконавства також мало російське народно-оркестрове мистецтво. Зокрема, творчість фундатора і засновника академічного народно-інструментального виконавства Росії В. Андрєєва. На початку XX ст. йому вже вдалося сформувати Великоруський оркестр народних інструментів як самостійну художню одиницю. Цей колектив був унікальним явищем. Адже до того часу ні у вітчизняній, ні у зарубіжній практиці не було оркестру, інструментарій якого був би настільки доступним для початкового освоєння. У Росії за 10 років (1888–1898) сформувалася нова гілка виконавства – мистецтво оркестрової гри на російських народних інструментах.

У літературі є відомості про те, що у 1896 р. В. Андрєєв спілкувався з Г. Хоткевичем і порадив йому створити український народний оркестр. Ось цитата з листа В. Андрєєва, яку наводить Г. Хоткевич: "Я, як вам відомо <…> утворив "великорусский императорский оркестр"; а ви, оце, бачу, могли би утворити "малорусский императорский оркестр". То давайте працювати разом. Гроші найдуться" [18, с. 28]. У листопаді 1912 р. В. Андрєєв гастролював зі своїм оркестром у Харкові, Києві, Полтаві, Катеринославі. Саме концерти Великоруського оркестру народних інструментів мали позитивний вплив на становлення та розвиток народно-оркестрового мистецтва в Україні.

Створенню народно-оркестрових колективів значною мірою сприяло культурне і політичне становище в державі. Революційні події 1917–1920 рр. суперечливо вплинули на розвиток української культури. З одного боку, у вирі революцій та громадянської війни було втрачено велику кількість визначних пам'яток історії та культури, натомість нових і яскравих витворів мистецтва з'явилося зовсім небагато, з іншого – у цей час відбулося становлення державних форм організації культурної сфери.

У 1920-ті роки зароджується художній самодіяльний рух, головним завданням якого було масове культурне виховання народу під контролем держави. Для керівництва культурно-освітньою і політико-агітаційною роботою були створені організації та установи. Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК), Народний комісаріат освіти (НКО), Політуправління революційної військової ради республіки (ПУР), Південне бюро Всеросійської центральної Ради професійних спілок (Південбюро ВЦРПС), Південне бюро політичного управління шляхів сполучення (Південполітшляхи), Спілка демократичної молоді (пізніше – КСМУ), різні кооперативні організації. Була також державна система організаційного методичного керівництва народною художньою творчістю, яку здійснювали Центральний, республіканські, обласні, районні науково-методичні центри, будинки культури, навчальні заклади, у яких почали готувати керівників художніх колективів. Кожні два-три роки проводилися конкурси, огляди, фестивалі художньої самодіяльності. Це, безперечно, сприяло виникненню нових народно-оркестрових колективів.

У 1919 р. при Всеукраїнському відділі мистецтв Народного комісаріату Освіти було створено Всеукраїнський музичний комітет, який контролював розвиток музичного мистецтва. Він створював позитивні умови для діяльності професійних та самодіяльних колективів, оркестрів народних інструментів. ВУКМУЗКОМ займався підбором репертуару для даних колективів, організовував у містах і селах республіки концертні виступи. З 1924 р. починають проводитися періодичні музичні виставки, за допомогою яких відвідувачі ознайомлювалися із надбаннями української музичної культури. Тут було представлено нотні видання, музичні інструменти вітчизняного виробництва, мережу музичних навчальних закладів. За рішенням Наркомосвіти, з грудня 1926 р. вводиться "День музики". Цим святом передбачено проведення концертів, лекцій, доповідей на музичні теми. Таким чином, вказані заходи залучали широкі верстви населення до скарбниці вітчизняної музичної культури і сприяли її розвитку.

На початку 1920-х рр. держава в умовах жорстокої централізації здійснила курс українізації. Слід відзначити, що вивчення суті й оцінка цього явища є одним із найдискусійніших питань історії культури України першої третини XX ст. Одні вчені характеризують українізацію як явище, що спонукало значний розвиток культури, інші вважають, що вона була спрямована на виявлення та знищення національно свідомих сил української інтелігенції. У цей час починає реалізовуватись ідея, спрямована на осмислення та пропаганду національно-культурних надбань України. Розвивається українська преса, наука, освіта, мистецтво.

Духовно-культурне піднесення позитивно впливало і на розвиток музичної культури України. У цей час у широкої громадськості виникає неабияка зацікавленість національним народним мистецтвом і зокрема народними музичними інструментами – кобзою і бандурою. Підкреслюється велике значення цих інструментів у історії українського народу. Це зумовило появу великої кількості самодіяльних ансамблів і капел бандуристів. Так, у 1918 р. в Україні організовано Першу київську художню капелу бандуристів (від неї веде родовід Національна капела бандуристів України), якою керував В. Ємець. Її виступи сприяли створенню численних самодіяльних і професійних ансамблів і капел бандуристів. У 1922 р. на Миргородщині було створено капелу бандуристів імені М. Кравченка, яка виступала на сільськогосподарській виставці у Москві. У 1925–1928 рр. організовано капели бандуристів у Харкові, Полтаві, Конотопі, Шишаках, Крюкові, Умані, Одесі, Борисполі. Створення капел набуває масового характеру. У 1935 р. Київська і Полтавська капели об'єдналися, унаслідок цього була організована Державна зразкова капела бандуристів УРСР (керівник – М. Михайлов).

Виникнення і поширення капел бандуристів сприяло вдосконаленню народного музичного інструментарію. На початку своєї творчої діяльності капели бандуристів використовували бандури-прими. У 1922–1925 рр. Л. Гайдамака разом зі С. Снігирьовим розробили конструкцію діатонічно-хроматичних оркестрових бандур (пікколо, прими, баси), які застосовувалися в ансамблях та капелах бандуристів. Слід наголосити, що капели бандуристів у подальшому стали базою для створення оркестрів народних інструментів.

У 20-х рр. XX ст. спостерігається бурхлива діяльність музичних товариств, асоціацій та інших музично-громадських організацій, які також сприяли розвитку української музичної культури. Так, у 1922 р. було створено Всеукраїнське музичне товариство імені М. Леонтовича, що сприяло піднесенню національного музичного мистецтва загалом і народного виконавства зокрема. Свідченням цього є етнографічний концерт народних співаків і музикантів, який організувала Київська філія Товариства 9 листопада 1926 року. Для виступів було створено етнографічний ансамбль українських народних інструментів, до складу якого входили чотири лірники, два бандуристи, цимбаліст, скрипаль, сопілкар і бубніст. Склад цього ансамблю був подібний до складу оркестру, створеного Г. Хоткевичем у 1902 р. у Харкові. У Полтаві за сприяння товариства відбулися цикли концертів-вечорів, присвячених українській народно-інструментальній музиці (ліра, бандура). У 1924 р. за сприяння Одеської губполітосвіти було створено Товариство друзів народної музики. Воно проводило концерти, організовувало загальнодоступні музичні курси з гри на бандурі, гітарі, балалайці, мандоліні, з історії та елементарної теорії музики.

Загалом, другу половину 20-х – початок 30-х років XX ст. вважають одним із найдраматичніших періодів в історії української музичної культури, який був сповнений глибоких внутрішніх протиріч. З одного боку, активізувалися процеси розбудови національної культури, а з іншого – зростала протидія багатьом проявам національного. Культура мала бути національною за формою й інтернаціональною, пролетарською за змістом. Діяльність виконавських колективів була пов'язана з агітаційною функцією, яка наполегливо нав'язувалася музичному мистецтву – музика поступово починала використовуватися перш за все як засіб ідеологічного впливу на слухачів. Вона стала знаряддям культурного виховання мас і чинником "культурного" відпочинку трудящих. Отже, становлення народно-оркестрового виконавства відбувалося у складних історичних умовах, сповнених суперечностей.